У південно-східній частині Вінниці існує район під назвою Малі Хутори. Якщо ж говорити про Вінницьку міську територіальну громаду, то варто враховувати і села Вінницькі Хутори, Щітки та Писарівку, розташовані далі на схід. Усі ці території розміщені на берегах річки Віннички, а якщо точніше, то на берегах ставків, утворених на цій річці. Невдовзі після виникнення Вінниці міщани почали створювати і розвивати тут хутірні господарства, які згодом переросли в окремі поселення. Сьогодні розповідаємо історію цих давніх вінницьких хуторів. Як зазначає історик Валентин Отамановський, станом на XVI століття приватні міщанські землеволодіння довкола Вінниці були поширеним явищем. Чи не найбільше їх було у південно-східному напрямку від міста, на річці Вінничці. Так, наприклад, відомо, що у 1578 році в лісі над Вінничкою розташовувалась пасіка міщанина О. Климченка. А на самій річці він мав ставок. Зазначається, що належали вони його родині «с продков». Орієнтовно на місці сучасної Писарівки на початку 1640 років розташовувався великий хутір вінницького війта Парфена Омеляновича. Як зазначає Отамановський, «над горішньою течією річки Вінниці мав великий хутір, справжній добре впорядкований маєток, з орними землями, лісами, ставами городами, садами, сіножатями, дібровами, гаями, запустами, заростями, ставками…». Самих лише ставків було на хуторі аж 12. У 1641 році Омелянович продав ці володіння римо-католицькому монастиреві домініканців за 350 польських злотих. А вже у XVIII столітті на місці хутора було розташоване село Писарівка. Володіння Парфена Омеляновича межували з хуторами Федора Журби та Кумайла, з хутором нащадків міщанина Дашка та іншими хуторами вінницьких міщан. У ті ж часи – в середині XVII століття – хутір та став з млином на річці Вінничці мав міщанин К. Лукашевич. Трохи згодом він передав його православному монастиреві Вознесіння Господнього, оцінивши в заставному записі в 500 польських злотих. Міщанин Сахно Ушкало володів тоді хутором зі ставками й саджанками, полями, лісами й садами. Він теж передав ці свої володіння Вознесенському монастиреві, оцінивши їх у 800 польських злотих. За словами Валентина Отамановського, приватні міщанські землеволодіння у Вінниці опинилися під загрозою після Люблінської унії 1569 року. Подія, що об’єднала Королівство Польське та Велике князівство Литовське у Річ Посполиту, посилила польську владу на території сучасної Вінниччини. Ще від 1496 року шляхта Корони відповідними конституціями намагалася монополізувати для себе право на володіння земськими нерухомостями, приписуючи міщанам спродати шляхті всі свої земські маєтки. Втім, хутори на Вінничці ще довго залишались міщанськими володіннями, а згодом перетворилися на окремі села. Одне з них називали Вінницькими або ж Великими Хуторами.

Сучасна вінницька місцевість Малі Хутори та частина міської територіальної громади село Вінницькі Хутори свого часу виникли як хутірні господарства вінницьких міщан. Власне, цей факт досі збережений у назвах поселень. Розповідаємо про Вінницькі та Малі Хутори наприкінці XVIII століття. Додатково згадуємо два поселення, які нині вже не існують. У «Топографічному описі Подільської губернії 1799 року» Вінницькі Хутори називають «село Хутори Старі». Як і в наш час, воно розташовувалось на лівому березі річки Віннички і належало тоді Вінницькому магістрату. В селі діяла «стара дерев’яна церква грекоросійська». Після другого поділу Речі Посполитої та окупації сучасної Вінниччини Російською імперією, нова влада перетворила унійну (греко-католицьку) церкву Георгія Великомученика (колишній Вознесенський монастир) на православну. Варто зазначити, що цей храм проіснував до 1960-х років, коли його розібрали під час «хрущовської» антирелігійної кампанії. Поруч з церквою існувала «невелика школа і священницький дім з невеликим при ньому садом у якому: фруктові дерева яблуні, груші та вишні». У володіннях священнослужителя також були виділені церкві орні землі. У тогочасних Старих Хуторах діяли дві дерев’яні корчми та ґуральня. Вони перебували у оренді в євреїв за 1 480 польських злотих. На річці Вінничці розташовувались два млини, які належали міщанам. Будинки в селі були «розташовані за звичаєм нерегулярно і дуже просторо з невеликими садами…». Станом на 1799 рік там нараховувалось 139 дворів та 800 мешканців, переважно міщан. Поселення було оточене з двох сторін лісом, а з третьої та четвертої річкою Вінничкою. Орієнтовно між Старими Хуторами та Щітками розташовувалось село Кайдашиха (також відоме як Кайдачиха). У наш час такого поселення не існує, адже воно стало частиною Вінницьких Хуторів. З «Топографічного опису Подільської губернії 1799 року» дізнаємося, що: «Село Кайдашиха старостинське, а за життя поміщиці Анни Хамцової належало їй розташоване на крутому березі правої сторони річки Вінниці. В цьому селі стара дерев’яна корма з ґуральнею… Млин мучний наливний на одній греблі… Усе це перебуває у євреїв у оренді за 400 польських злотих. Селянські будинки розташовані за звичаєм нерегулярно і один від другого дуже просторо, при них невеликі сади… Село оточене з трьох сторін пасовиськами, а з четвертої річкою Вінницею». В селі налічувалось 7 дворів та 38 мешканців, більшість з яких були підданими. Сучасні Малі Хутори у описі губернії називають «Хутір Петьки, що належить Вінницькому міському магістрату». Ймовірно, назва вказана з помилкою, адже трохи згодом це поселення називали Педьками. В селі діяла нова дерев’яна церква на честь апостола Івана Богослова та невелика школа. Також там була стара дерев’яна корчма, де євреї торгували завезеним з різних місць вином. Корчма перебувала в оренді у євреїв за 1 700 польських злотих. На річці Вінничці розташували шість млинів на шести греблях. Як і в Старих Хуторах, «міщанські будинки розташовані за їхнім звичаєм нерегулярно і один від другого просторо з невеликими садами з частиною фруктових дерев». Поселення було оточене з трьох сторін пасовиськами, а з четвертої річкою Вінничкою. Там налічувалось 67 дворів та 499 мешканців, переважно міщан. Приблизно між Слобідкою Дубицьких (нині район вулиці Дубовецької) та Педьками в ті часи існувало село Кажаниха (також відоме як Казаниха). У описі губернії 1799 року вказується, що: «Село Кажаниха Анни Хамцової і перебуває в її володінні, має розташування підвищене, але рівне, частково по пологому нахилу лежить на суходолі.У ньому стара дерев’яна корчма з ґуральнею… Вироблене тут вино в тому числі відвозять на продаж до Вінниці. Млин наливний на одній греблі… Усе це перебуває в оренді у євреїв. Селянські хати розташовані за звичаєм нерегулярно і дещо просторо, біля них невеликі городи. Село оточене з усіх сторін орними полями». В селі було лише сім дворів та 30 мешканців, переважно кріпаків. Варто зазначити, що Кайдашиха і Кажаниха існували як мінімум з початку XVII століття. Орієнтовно після 1613 року вінницький староста Валєнти Калиновський записав тутешньому осередку ордену єзуїтів 30 000 злотих на селах Кайдашиха і Кажаниха, а також Бондурівка і Пісочин у Брацлавському повіті.

Сьогодні показуємо вам план вінницьких хуторів Кайдачихи і Казанихи, складений у 1821 році. Як йдеться в його описі, це «план поєзуїтських маєтків хутору Кайдашихи і хутору Казанихи, окремо один від одного розміщених, у Вінницькому повіті Подільської губернії розташованих, на фундуш едукаційних шкіл призначених. За вимогою ясновел[ьможного] Онуфри Щеньовського, почесного наглядача шкіл Вінницького повіту, ур[одженим] Войцєхом Хмєльовським, присяжним землеміром і комірником межових судів Вінницького і Ямпільського повітів, місяця листопада 1821 року складений». Хутори Кайдачиха і Казаниха вперше згадуються в документах XVII століття. Вони належали вінницькому осередку Товариства Ісуса, заснованому в 1611 році і розбудованому завдяки фундації вінницького і брацлавського старости Валєнти Алєксандра Калиновського. Останній записав єзуїтам ділянку біля Ринкової площі, значні суми та, ймовірно, приміські хутори Кайдачиху і Казаниху. Втім, питання – коли і від кого єзуїти отримали ці хутори – ще потребує додаткового дослідження. Єзуїти спочатку провадили у Вінниці лише місійну діяльність, наїжджаючи з Кам’янця-Подільського. Їхній перший тутешній дерев’яний осідок згорів під час міської пожежі 1613 року, однак пізніше був відбудований. З 1619 року єзуїти вже мали в місті постійну резиденцію. У 1630-х роках вони спорудили кам’яний монастир, до 1645 року – костьол. У 1630 році відкрили школу, перетворену на колегіум. Після скасування Товариства Ісуса 1773 року колегіум закрито. Згодом у стінах поєзуїтського монастиря, серед іншого, діяла Подільська гімназія і прибуток від хуторів призначався для бюджету цього навчального закладу. Це і є згаданий у описі мапи фундуш едукаційних шкіл. Казаниха (в деяких документах – Кожаниха) розташовувалась за 2 версти (трохи більше 2 км) від міста, поруч зі Слободою Дубицьких. Можемо припустити, що на місці хутору нині розташований Вінницький цегельний завод і його кар’єри. Кайдачиха (іноді – Кайдашиха) розташовувалась за 10 верст (приблизно 10,6 км) від тогочасної Вінниці, з правого боку від дороги на Брацлав. Кайдачиха межувала з іншими міщанськими хуторами. Нині це частина Вінницьких Хуторів. З праці нашої старшої наукової співробітниці Вікторії Колесник «Шкільництво Поділля наприкінці XVIII – у першій третині ХІХ ст.» дізнаємося детальніше про життя у цих двох поселеннях: «На 1 листопада 1831 р. в Казанисі був один господар із селян Роман Нечай, а в Кайдачисі мешкали вісім селянських родин і знаходився економічний двір, на якому розміщувалися дерев'яний, обмащений глиною будинок із солом'яним дахом (дві кімнати, кухня й комірка), погріб, три хліви з хворосту, дерев'яна комора і тік у вигляді “великого солом'яного даху, поставленого на землі”. У Кайдачисі також був невеликий ставок з якого що чотири роки продавали рибу на 40 руб. ср., і невелика кількість кущів ліщини, які вирубували за потреби (на ремонт парканів, селянських хат тощо). На обох хуторах разом на 1831 р. записано 21 душу чоловічої статі. Ще один чоловік, галичанин Луцевський, якого там оселив директор [Подільської гімназії] Мацєйовський, втік, і знайти його не вдалося». Станом на те ж 1 листопада 1831 року чистий прибуток від діяльності двох хуторів становив 63 рублі 30 з половиною копійок сріблом. Раніше там ще діяли дві корчми, з яких до бюджету Подільської гімназії щорічно надходило 124 рублі 16 копійок сріблом. Орієнтовно у 1827 році цей прибуток було втрачено після включення корчем у двоверстову міську відкупну межу, що вплинуло на можливість торгувати алкоголем. До того ж, одну з корчем довелося розібрати, адже вона перебувала в жахливому стані. Опублікований нині документ є копією плану 1821 року. З оригіналу її перерисував учень ІІІ класу Подільської гімназії Цицерон Алєксандр Песке 18 жовтня 1829 року. За можливість ознайомлення з цим планом висловлюємо щиру подяку директору Державного архіву Вінницької області Юрію Легуну, а також досліднику та співробітнику Державного архіву Вінницької області Валерію Франчуку, який віднайшов цю мапу на сайті Бібліотеки імені Врублевських Литовської академії наук (Литва, м. Вільнюс). Роздивитися документ більш детально можна за цим посиланням